четвер, 14 січня 2021 р.

Королева англійської літератури (до 245-річчя від дня народження Джейн Остін)

 

Життя письменниці дивовижно безподійне. Вона народилася в сім'ї священика парафії англіканської церкви в містечку Стевентон графства Гемпшир. Її батьки належали до стану дрібного дворянства.

Юність і зрілість Джейн Остін припали на неспокійні часи: йшли Наполеонівські війни, Війна за незалежність в Північній Америці, Англія була охоплена промисловим переворотом, по ній вже прокотилися перші виступи луддитів, Ірландія була охоплена повстаннями. Стриманість – риса не тільки творчого обличчя Остін, а й невід'ємна частина її життєвої позиції. Остін походила з родини з сильними англійськими традиціями: в ній вміли глибоко відчувати і переживати, але в той же час були стриманими в прояві почуттів.

Листи від братів давали Джейн Остін безцінний матеріал для її романів. І хоча в жодному з них не знайти розповіді про війни або революції, а дія ніколи не виноситься за межі Англії, вплив подій, що відбуваються навколо, особливо відчувається, наприклад, в останньому її романі «Переконання», де чимало моряків, які плавали у Вест-Індію, відзначилися в боях, щойно повернулися на сушу після військових дій. Однак Остін не вважала себе компетентною докладно писати про військові дії і початок колоніальної експансії Англії

У творчості Остін можна виділити два періоди: у 1795-1798 були створені ранні романи; 1811-1816 – період написання романів Джейн Остін не здобула великої слави за свого життя. Протягом півстоліття після смерті її читали мало, хоча почала утворюватися група палких шанувальників. Увага до Остін відродилася наприкінці дев‘ятнадцятого століття, і кількість літературних публікацій, присвячених аналізу її творчості, збільшилась, продовжуючи зростати й досі.

Твори Джейн Остін неодноразово екранізувалися, часто кінофільми за мотивами її романів здобували престижні нагороди.

У національному опитуванні «Найулюбленіші книги Британії», яке проводила телекорпорація BBC в 2003 році, роман Джейн Остін «Гордість і упередження» посів друге місце, поступившись лише «Володарю Перснів» Толкіна.

Остін померла у Вінчестері 18 липня 1817 року у віці 41 року.

 

  
 

середа, 13 січня 2021 р.

Альфред де Мюссе: кращі книги письменника

Мюссе народився 11грудня 1810р. в Парижі, походив із знатного, але збіднілого роду. У віці дев’яти років вступив до коледжу.

Перші вірші Мюссе написані під впливом романтичного товариства «Сенакль» («cénacle»), в якому найяскравішими особистостями були Віктор Гюго, Альфред де Віньї, Сент-Бев , Шарль Нодьє і брати Дешан. 

 Характер поезії Мюссе повністю змінюється в третій періоді його творчості, коли, після легковажного розгулу першої юності, він спізнає першу глибоку любов, яка фатально позначилася на всьому його житті.

У 1833 році він вперше зустрівся з Жорж Санд — і обдарування його цілком зміцніло під впливом страждання і пристрасті. У всіх документах, що відносяться до історії цього зв'язку, видно нерівність характеру Мюссе, його примхи, напади ревнощів, що чергуються з періодами обожнювання; але головна причина сумної розв'язки любовної драми полягає в роздуванні своїх почуттів на недосяжну висоту. Саме такий настрій плекали в собі як Мюссе, так і Жорж Санд.

Врешті Жорж Санд першій набридла ця метафізична любов, і вона залишила Мюссе заради доктора Паджелло. Мюссе продовжував перейматися спрагою неземних відчуттів і все життя не міг вилікуватися від своєї amour-passion. Вся подальша поезія Мюссе відображає відчуття його розбитого кохання: «Rolla», «Les Nuits», «Lettre a Lamartine», роман "Сповідь сина століття" (Confession d'un enfant du siècle, 1836), всі драми пройняті особистими настроями, що додають творчості Мюссе чарівність щирості.

Внутрішній зміст поезії Мюссе має ще більше значення: він відобразив складність і суперечливість духовного життя сучасної людини. Мюссе надзвичайно тонко відчував настрої своєї епохи, тому він досі залишається цікавим для читача своїми переходами від вищого ідеалізму до оспівування швидкоплинних задоволень, з особливим поєднанням песимізму, цинізму і безмежної ніжності душі. Ця близькість до духовного життя свого століття зробила Мюссе улюбленим письменником, якого досі читають.

Поет помер 2 травня 1857 року. Похований на паризькому кладовищі Пер-Лашез.


вівторок, 12 січня 2021 р.

Людина свого часу (до 180-річчя від дня народження Михайла Старицького)

 
Михайло Старицький – талановитий український поет, драматург, прозаїк, один із засновників українського театру корифеїв.
Народився в селі Кліщинці на Полтавщині (нині Черкащина).
З дванадцяти років залишився сиротою і виховувався у Лисенків. Мати Старицького походила з цієї родини. Опікуном Михайла був Віталій Лисенко, син якого Микола став засновником української національної музики. Хлопці були майже однолітками і потоваришували. Вони разом вчилися у Харківському, потім Київському університеті, були учасниками київської Громади, власним коштом заснували та утримували недільні школи, разом розвивали український театр.
Після бурхливого київського життя Михайло Старицький повернувся на Полтавщину до батьківського маєтку. Якось на вечорницях він побачив селянку Степаниду і закохався. Ця дівчина надихнула Старицького на написання слів чудової пісні «Ніч яка місячна». Призначивши їй зустріч, аби освідчитись, чекаючи кохану увечері біля річки Старицький вигадав рядки: «Ніч яка місячна, ясная, зоряна, видно, хоч голки збирай! Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай!». Та дівчина була заручена, тож своє кохання і сімейний затишок Старицький знайшов із Софією Лисенко (сестрою друга Миколи Лисенка).
Із родиною Старицький деякий час жив на Поділлі, там він купив маєток. 1871-го перебралися до Києва. Тут з Миколою Лисенком заснували Товариство українських акторів. Першою виставою, яку поставили була «Різдвяна ніч» за мотивами повісті Миколи Гоголя. Згодом вони  поставили більше десятка власних п’єс. Для розвитку театру були потрібні кошти, тому Старицький продав маєток на Поділлі і очолив першу українську професійну театральну  трупу.  «Склалося товариство, – писав Іван Франко,– якого Україна не бачила ні до, ні після». Протягом 1886-1887-го тривали успішні гастролі Москвою та Санкт-Петербургом, після чого тріумф чекав на українців у Варшаві, Вільнюсі, Тифлісі. Актори трупи Старицького отримували гонорари більші, ніж актори імператорського театру, мали найкращі декорації та костюми.
1893-го Старицький пішов з трупи, бо не мав більше коштів на її утримання, а також геть розхворівся.
Решту життя присвятив літературній діяльності. Написав та видав поезії, п’єси «Маруся Богуславка», «Остання ніч», романи «Буря», «Розбійники», повісті «Заклятий скарб», «Облога Буші».
Помер Михайло Старицький 27 квітня 1904-го, похований на Байковому цвинтарі у Києві.


 

вівторок, 22 грудня 2020 р.

Новорічно-різдвяні традиції і вірування українців

Новий рік веселе свято для всіх. Його завжди чекають. Можливо, тому що обіцяє зустріч із чимось таємничим, дає надію, що прийдешній час буде кращим, ніж минулий.
Різдво Христове – одне з найвеличніших свят зимового періоду. У ньому стільки тепла, любові, щирості. Його завжди зустрічають у колі своєї родини.
Щойно з’являлася 6 січня на небі перша зірка, сідають українці за Святу вечерю. У давнину, на покуті стояв дідух, (а не ялинка, як у наш час), який символізував дух предків – своєрідний зв’язок між поколіннями українців. Виготовляли дідуха з першого зажинкового снопа. Кільканадцять пучків, окремо обплетених соломинками, ув’язували в пишний вінок. Знизу робили розгалуження, щоб дідух міг стояти. Свою обрядову роль дідух виконував протягом усіх різдвяних свят.
Головною різдвяною стравою є кутя та узвар. Кутя відома вже XI віків. Нестор Літописець в «Повісті минулих літ» згадував її ще у 997 році.
Для куті беруть завчасно товчену і вимочену пшеницю, а також «непочату», набрану до сходу сонця воду, яку, вважають, освятив уночі сам Бог Сонця. Узвар готують з сухофруктів – яблук, груш, слив, вишень. Дванадцять страв символізують 12 апостолів, що свідчать про побажання 12 щасливих місяців  року для всієї родини.
Після вечері і діти, і дорослі йдуть колядувати та сповіщають про народження Ісуса Христа.
Колядування (щедрування) приурочувалось трьом основним святам зимового циклу: Різдву – 25 грудня (7 січня), Новому рокові – 1 (14) січня і Водохрещу – 6 (19) січня.
Колядники одягаються у традиційний український одяг і обов’язково мають з собою різдвяний атрибут – восьмикутну зірку. Хтось перевдягається в козу, яка символізує родючість, або надягають маски інших тварин: корови, віслюка, ведмедя, лисиці тощо.
Головна мета колядників – не тільки звеселити господарів і самим отримати щедру винагороду, а ще й накликати щастя та достаток для господаря-хлібороба у прийдешньому році.
Різдво кличе до церкви, розкриляє народні звичаї та обряди. А там і старий Новий рік наповнюється новолітуванням. 13 січня, напередодні свята, готується щедра кутя. Ввечері підлітки та дівчатка поодинці чи гуртом обходять оселі сусідів та родичів, щоб защедрувати.
Щедрівки линуть на Водохреще – останнє свято з різдвяно-новорічного циклу, яке завершує Святки – 12 днів Коляди між Різдвом та Водохрещем.
Вода на Хрещення вважається цілющою, вона символізує початок життя та очищення. Йорданська вода повинна зберігатися вдома впродовж усього року, адже має цілющі властивості.
Протягом багатьох років і зміни поколінь прекрасні сімейні традиції зберігають єдність кожної родини. Саме з сім’ї, з родини йде в світ людина та несе в нього своє серце, наповнене добротою та любов’ю, з відчуттям краси та справедливості. Тому не забувайте своє коріння та традиції!

четвер, 17 грудня 2020 р.

Редьярд Кіплінг: доля і книги (30 грудня – 155 років від дня народження)

 

Редьярд Кі́плінг (англ. Joseph Rudyard Kipling, 30 грудня 1865, Бомбей – 18 січня 1936, Лондон) – англійський поет і прозаїк. Світову популярність здобув завдяки поезії про британських солдатів, що перебувають на службі в колоніях, та пригодницьким оповіданням, що стали класикою дитячої та підліткової літератури. Його вважали «співцем британського імперіалізму», проте він не відкидав культурну цінність поневолених народів. У своїх творах оспівував колоніалізм як місію білої раси, обов'язком якої вважав пропагування засад європейської цивілізації. Юність провів переважно в Індії, що стала екзотичним тлом для його найвідоміших творів: роману «Кім» та фантастичних оповідань «Книга джунглів». У численних статтях та виступах письменник коментував найважливіші політичні події у світі. Його найвідоміші твори отримали змішані оцінки літературних критиків. 1907 року став лауреатом Нобелівської премії з літератури «за спостережливість, яскраву фантазію, зрілість ідей і видатний талант оповідача».
1889 року Кіплінг покинув Індію та розпочав подорож по світу. Як кореспондент писав для журналу «The Pioneer» репортажі та статті, які згодом увійшли до збірки «Від моря до моря». Спочатку відвідав Янгон, Сінгапур, Гонконг та Японію, а тоді проїздив Америкою від Сан-Франциско до Портленда і Сіетла. Згодом навідався до Канади, де побував у Вікторії та Ванкувері. Повернувшись до США, відвідав Єллоустонський національний парк, Солт-Лейк-Сіті, Омаху, Чикаго, а тоді навідався до Ніагарського водоспаду, Торонто, Вашингтона, Нью-Йорка та Бостона. Невдовзі перетнув Атлантичний океан і відвідав Ліверпуль. Трохи згодом відбувся його дебют у літературному світі Лондона, де вже знали та захоплювались його індійськими оповіданнями.
Помер Кіплінг 1936 року, продовжуючи творити до самої смерті, хоча менш плідно.
Після смерті дружини Кіплінга в 1939 році їхня садиба «Бейтменс» перейшла у власність Національного трасту. Нині цей будинок став музеєм, присвячений пам'яті письменника. Повне зібрання творів письменника налічує 35 томів. На честь Кіплінга названо британський есмінець часів Другої світової війни. З 2010 року один з кратерів Меркурія також носить його ім'я. У Канаді на піку популярності Кіплінга на його честь названо місто на південному сході Саскачевану.
Його репутація в сучасній Індії здебільшого негативна, хоча в листопаді 2007 року стало відомо, що будинок, де він народився, стане музеєм.





середа, 9 грудня 2020 р.

Мііжнародний день волонтера

У всьому світі 5 грудня відзначають міжнародний День волонтера – International Volunteer Day. День волонтера був заснований ще в 1985 році за ініціативою Генеральної Асамблеї ООН. Цей день дає можливість добровольцям і різним організаціям відсвяткувати свою роботу, поділитися своїми цінностями і розповісти про себе.
В Україні волонтерський рух розпочався в 90-х роках, а офіційно його визнали 10 грудня 2003 року, згідно з Постановою Кабміну.
Волонтер – у перекладі з англійської мови означає добровільний помічник. Це люди, які цілком безоплатно працюють будь-де, де потрібна їхня допомога: у дитячих будинках, притулках, школах-інтернатах і будинках для людей похилого віку тощо.
Українцям здавна були притаманні традиції взаємодопомоги, але роком народження українського волонтерства по праву можна вважати 2014 – саме Революція Гідності дала поштовх розвитку волонтерства в нашій країні, яке з поодиноких спорадичних випадків виросло в потужний громадянський рух. Ці люди заради ближнього (в широкому розумінні цього слова) жертвували всім, чим лише могли: часом, грошима, а іноді й життям, перевернувши усталене й стереотипне “моя хата скраю”.
Війна на сході країни, тисячі поранених, мільйони біженців, відсутність налагодженої інфраструктури в армії – все це лягло на плечі українських волонтерів. Саме волонтери добровольцями йшли на фронт, волонтери збирали по світу гроші й везли на передову все, що лише могли, починаючи зі шкарпеток і закінчуючи тепловізорами, приймали біженців, здавали кров пораненим, знаходили потрібні ліки, плели маскувальні сітки й готували борщові набори.
Саме завдяки українським волонтерам – їхній шляхетній жертовності, активній громадянській позиції та фанатичній відданості справі – Україна вистояла й зберегла свою незалежність.

  




понеділок, 7 грудня 2020 р.

9 грудня відомій французькій письменниці і журналістці Анні Гавальді виповнюється 50 років

Народилася нова «зірка французької словесності» в 1970 році. Її бабуся свого часу емігрувала до Франції з Росії, цим, можливо, пояснюється палка любов письменниці до класичної російської літератури. Перший творчий успіх прийшов до дівчини в 1992 році, коли вона несподівано для себе виграла конкурс на кращий лист про кохання. Причому любовне послання, яке складалося всього з десяти рядків, було написано від імені чоловіка, що дуже здивувало організаторів, коли ті дізналися, що його автор - жінка.
Раннє заміжжя закінчилося крахом, але зате подарувало майбутньої письменниці двох прекрасних дітей - сина і дочку, які зараз проживають з матір'ю в Мелень. Про любовне розчарування вона не любить згадувати. Але пережите підштовхнуло жінку серйозно зайнятися літературою. Так з'явилися перші новели, які письменниця відправила в кілька видавництв. Правда, ті відмовилися від публікації, заявивши, що подібна література - «неформат»: читачі нібито не люблять короткі історії. Погодилося ризикнути тільки видавництво «Дилетант» і не прогадало. Збірка новел з довгою назвою «Мені б хотілося, щоби хтось мене десь чекав...» розлетівся майже миттєво. До нього прихильно поставилися критики, і полюбили читачі. Через рік ця книга виграла Гран-прі Телерадіо Люксембургу - вагому нагороду в області французької літератури. Однак найкращі книги Анни Гавальда з'явилися дещо пізніше.
Через 3 роки після першої публікації вийшов роман «Я її любив. Я його любила», який зробив письменницю знаменитою. А найбільшу світову популярність серед усіх книг Анни Гавальда отримав роман «Просто разом», який побачив світ у 2004 році. Зворушлива історія присутніх під одним дахом, здавалося б, чужих і несхожих людей, які несподівано стали один одному рідними і близькими, сколихнула читачів. Цей твір став номером один в списку книг Анни Гавальда, що стали світовими бестселерами. Через три роки по його мотивами зняли фільм. Подивитися екранізацію побажало понад 2 мільйонів глядачів. У 2009-му вийшла кіноверсія роману «Я її любив. Я його любила », теж мала успіх у глядачів. Не пройшов повз увагу кінематографістів і написаний ще в 2002 році роман для юнацтва «35 кіло надії», що оповідає про проблеми підлітків. Його екранізували в 2010 році. Не виключено, що така ж доля чекає і інші романи письменниці.
Через іронічність та витонченість її творів Гавальду називають «новою Франсуазою Саган»,а її книги – справжнє задоволення для поціновувачів французького шарму і хорошої літератури.