Терлецький В. «Кілька років зими». Це роман-притча про сумний світ, де фантазувати заборонено. Де казкарство карається, а бути письменником – це не тільки безглузде, але й небезпечне для життя заняття. Де непокірних засилають в страшну «Зону Мороку» або катують перед загадковим «Сірим екраном»…

Але не все так безнадійно, як здається, коли з’являються однодумці… І наприкінці всього буде початок.

Головний герой Іван – письменник-казкар, який давно кинув писати. Розчавлений безжальною системою, зневірений у житті, він випадково зустрічає жінку з волоссям кольору помаранча. З її допомогою він згадує забутий присмак чуда та своє призначення писати. Та знаходить в собі сили подолати систему. З цього моменту, власне, і починається справжня історія героя…

Смагіна М. «Волковиці». У «Волковицях» оживає давня карпатська магія з її ірреальними історіями, часовими вирвами, непрощеними прокляттями, які пролежали на денці гірської ріки Дзвінки майже сто літ і раптом вирвалися на волю. Хто воскресив їх і навіщо? Адже, Волковиці – це не звичайне гуцульське село, і воно просто так не відпускає того, хто опинився у ньому. Бо у Волковиці випадково не можна потрапити. Село, якого не знайдеш на жодній мапі. Село, яке народилося ...завдяки чарам.

Любка А. «Кімната для печалі». Одинадцять оповідань з різними героями та долями: старий Стефан, який нарешті дочекався коронації після смерті брата (та чи потрібна йому тепер ця корона?..); хлопчик Андрій, який тікає з інтернату, аби побачити свого батька в лікарні; Сергій, який після смерті дружини залишає все й відправляється у мандрівку (на пошуки себе?); самотня жінка Магдалина, весь світ якої обертається довкола Рільке, улюбленого собаки… 

Оповідання, написані автором упродовж кількох років, склали змістовну органічну збірку, провідна тема якої – самотність. Самотність не як щось зле чи негативне, а самотність як природний стан душі людини, стан, якого ми іноді потребуємо, аби розкласти по поличках усі свої думки, або ж у який потрапляємо під впливом певних обставин. І саму назву «Кімната для печалі» можна сприймати як метафору – символічне місце, де ми зберігаємо спогади, таємниці та власні душевні печалі.

Батурин С. «Шизгара». 70-ті роки ХХ століття, Печерський район, Київ, СРСР. На країну, котрою править старезний генсек Брежнєв, насувається «застій», але молодь не надто переймається політикою, її більше цікавлять значно важливіші речі: де взяти кругленьку суму на справжні джинси, пісні під гітару на традиційному місці збору, названому «п’ятаком», і, звісно, кохання та поцілунки.

Читач разом із героями довідається, хто топив купальників на Центральному пляжі Києва, як купити машинку для фальшування грошей, які побоїща гриміли на ковзанці Центрального стадіону, де в Києві був гастроном «Яма», де плавав «лапоть» і ще масу цікавих і корисних речей. Київський міський сленг, наївна романтика першого кохання, вулиці рідного міста – складові, що роблять роман Сергія Батурина непересічним свідченням тієї епохи.

Винничук Ю. «Цензор снів». Події «Цензора снів» розгортаються у Львові на перетині польського, німецького і радянського панування (міжвоєнний, воєнний і трохи повоєнний час). Хто в цьому романі цензор, ми знаємо від самого початку. Але щоб зрозуміти, що він цензурує і чому його цензорство таке важливе, що автор виніс це слово в заголовок, – от тут доведеться потерпіти до самого кінця роману. Зрештою, і без цензорської інтриги вдосталь пригод на дві сюжетні лінії, кожна з яких представлена своїм героєм і своїм регістром оповіді, високим і низьким. Почнімо з низького (себто низового).

Взагалі здається, що Винничук має намір охопити собою все нерозкрите українське «низове» життя. Хто в нас асоціюється з описами кельнерів і смаколиків на столах у каварнях? Винничук! Хто так багато й цікаво пише про повій і любощі? Винничук! Хто описав всеможливих злодіїв, усі в’язниці й види страти? Винничук!

У новому романі письменника ми знову бачимо всю палітру низового життя і авантюри, які воно передбачає. Львівські казино, розборки між їхніми власниками, вивезення награбованого єврейського золота за кордон. Ну і не без повій, які намагаються надурити своїх клієнтів. Низове життя передбачає низового персонажа, крутія, який встряє в усі халепи й пригоди. Цю лінію представляє Андрій Попель (він же Андреас Поппель, він же, у майбутньому, цензор).

Соколюк О. «Ені». В одному прекрасному місті України перехрещуються долі кількох людей: загадкової дівчини Ені, котра живе сама, мандруючи із міста у місто; Натана – професійного покерного гравця; Сави – розробника комп’ютерних ігор; дівчинки Аліси із синдромом Мьобіуса і квантового містика Марка, котрий опинився на грані божевілля. Всіх їх поєднує загадкова куля із надприродними фізичними властивостями, квартири, що розташовані одна навпроти одної і, звичайно, кохання. Книга написана динамічно, із гумором та пізнавальними моментами, що стосуються деяких наукових фактів. Центральна тема – кохання.

Шовкошитний В.»Я бачив». Художньо-документальна повість «Я бачив» – це нова спроба одного з провідних українських сучасних письменників Володимира Шовкошитного, свідка Чорнобильської катастрофи та самовідданого ліквідатора її наслідків, поєднати воєдино болючу літературу пам’яті й об’єктивну літературу факту. Адже, на думку автора, не існує жанрів поза життям, а воно, життя, є жанром всеохопним. Отож у хвилюючому та проникливому творі поєднані спогади очевидців найбільшої техногенної катастрофи в історії людства, учасників ліквідації аварії на ЧАЕС; простежені долі героїв; проаналізовані техногенні, економічні, соціальні та медичні наслідки наймасштабнішого рукотворного лиха; показані перспективи відродження і повернення забруднених територій у народногосподарський обіг.

Ця правдива книжка, написана з неймовірною силою, дає відповідь на головні питання, котрі постали після жахливої катастрофи; показує духовний зв’язок героїв Чорнобиля, майданівців та учасників АТО. Адже всі 30 років після аварії на ЧАЕС автор був у самісінькому епіцентрі Українського життя.

Карп’юк В. «Ще літо, але вже все зрозуміло». Придивляючись до деталей, автор раз у раз відкриває органічну цілісність світу, частиною якого є людина. Стиль письма Василя Карп’юка близиться до розмовної простоти, не втрачаючи виразності особистого голосу, а плин його мови, як це часто буває в розмові, легко переходить від побутових справ до питань метафізичних.

Для всіх, хто любить зупинятись і неквапом рушати далі.